Stylist.irina

Не знаю, як у вас, а мені раніше дуже хотілося бути прекрасною дочкою, потім гарною господинею, найрозуміючою жінкою, яка ніколи не дає взбучки своєму чоловікові, ніколи не перечить.

Тільки нічого не виходило. Я не почувалася ні чудовою дочкою, ні прекрасною жінкою…

Зараз я просто живу і роблю так, як я хочу. І це не про егоїзм, не про «живу для себе» чи ще щось.

Це про насолоду життям. Для себе. І мені здається, що люди поруч теж насолоджуються разом зі мною.

Я можу сказати: «Мені це подобається».
«Так зі мною не можна».
«Це робить мене щасливою».

От тільки досі не можу сказати «люблю», коли у відповідь тиша.

Тут я ще дуже обережна.
Мабуть, боюся болю.

А ви як?

Сьогодні знову снився батьківський дім.

Я прокинулася від того, що плакала уві сні.

Останнім часом мені часто сниться мій дім. У тому сні я хотіла вийти з нього. Я бачила навіть замок, але не могла знайти ключа.

І знаєте, мені не було страшно, що я не можу знайти ключ. Мені було боляче. Бо, мабуть, десь глибоко всередині я просто хотіла повернутися додому.

Колись мій чоловік казав, що все матеріальне, усе, що можна вирішити за гроші, — це не горе. І я розумію цю думку. Але саме в цій ситуації я відчуваю, що вона не працює.

Бо як можна повернути за гроші батьківський дім? Місце, де залишилося наше життя. Мамине життя. Татове життя. Моє дитинство. Життя моїх дітей.

Як можна відбудувати не просто будинок, а те відчуття дому, яке в ньому жило?

Вдень ми тримаємося. Я, мої сестрички, мама, наші рідні. Ми сильні. Ми підтримуємо одне одного, живемо далі, робимо те, що повинні.

Ми навіть не завжди говоримо про наш дім.

Але я впевнена, що кожна з нас, коли залишається сама, іноді тихенько плаче.

Бо вдень ми можемо контролювати себе. А вночі, коли тіло нарешті розслабляється і цей постійний контроль відпускає, приходить туга.

Туга за своїм домом. За своєю землею. За своїм життям. За своїми рідними, яких ми вже ніколи

Wenn eine ukrainische Frau nur „Aha…“ sagt, dann weißt du:

– Das war die falsche Antwort.
– Zufrieden bin ich damit nicht.
– Und jetzt hast du ein Problem mehr – ich habe nämlich noch mehr Fragen. 😅

Я колись думала, що у стосунках найголовніше — кохання. Так, воно дуже важливе ❤️ Але вміння говорити одне з одним — не менш важливе.

Як сказав мені колишній на мої «претензії»: «А я звідки міг знати? Я ж не ясновидець, Ірино» 😅

І я це запам’ятала. Тепер говорю про все прямо.

А от чи мене слухають — це вже, як то кажуть, питання до Всесвіту 😂

Знаєте, про що я подумала…?

Коли чоловік зустрівся з жінкою, або переспав із нею (і ще, не дай Боже, вона скаже, що їй сподобалось), або коли чоловік одружився, він чомусь думає, що вже володіє цією жінкою.

І тоді перестає піклуватися, дарувати квіти, писати смс чи просто сказати: «Це тобі. Купи собі щось…» Навіть якщо в неї самої є гроші.

Чоловіки думають, що, проявляючи свою холодність та зайнятість, вони інтригують і заворожують…

Можливо, з деякими це і працює. Але я зараз говорю про жінок і чоловіків, а не про хлопчиків та дівчаток.

У жінок і так достатньо всього в голові, щоб ще й медитувати на чужу холодність.

Ти чекаєш, надієшся, пояснюєш собі… А потім починаєш діяти.

Скажіть, якщо у вас з’явився наріст, який болить, тягне, зудить — що б ви зробили?

Правильно. Пішли б до лікаря і видалили його.

Так само і тут.

Ви хочете, щоб жінка вас ревнувала? Можливо, деякі так і будуть робити. А деякі просто почнуть шукати інший вихід.

І цей вихід буде вже не у вашу сторону…

Не будьте тими, ким ви не є.

Піклуйтеся про своє кохання, бо це подарунок, а не боротьба.

Чоловічність проявляється в силі, турботі, увазі, любові та відкритості, а не в іграх у «чоловіка».

Ми часто думаємо, що щастя — десь там: у великих будинках, дорогих машинах чи на рахунках у банку.

А для мене щастя — це коли поруч ті, кого любиш. Коли можеш їх обійняти, доторкнутися, почути їхній голос.

Коли всі здорові. Коли є мир.

Ось воно — справжнє щастя. ❤️

Цінуймо кожну мить. Бо саме в цих простих речах — усе найцінніше.

«Довіру викликає справжність, а не ідеальність».

І знаєте… я над нею задумалася.

Буває, людина посміхається, говорить правильні слова, здається дуже милою. Але чомусь поруч із нею некомфортно. І ти не можеш пояснити чому.

Раніше я шукала причину в собі. Думала, що, мабуть, я занадто прискіплива або навіть недобра.

Зараз розумію: дуже часто наша інтуїція помічає те, що очі ще не бачать. Наше тіло відчуває те, що ховається за маскою «доброти».

Тому я навчилася більше довіряти собі.

Не обов’язково одразу знати відповідь. Якщо щось не підходить — пройдіть повз. Якщо не подобається — не змушуйте себе. Якщо поруч із людиною вам постійно тривожно або важко — можливо, це вже достатня причина не впускати її у своє життя.

Іноді найкраще, що ми можемо зробити для себе, — це довіритися власним відчуттям.