Relax Zone

Приходь до масажістки в Relax Zone
І тобі буде пріятно 🫣

Гайка вже перевірила.
Лежить, кайфує і, здається, тепер думає, що вона тут головна клієнтка 🐈😂

Relax Zone – місце, де добре всім. Навіть Гайці 🤍 РЕАБІЛІТАЦІЯ/МАСАЖ/ТРЕНУВАННЯ Хмельницький/Київ

А ви ще думаєте, чи варто записуватись? #масаж #реабілітація #тренування #свійдок

Дивний феномен: за кілька тижнів до свого дня народження я маю очікування і настрій. За кілька днів – трохи хвилювання і знову настрій. А в сам день народження – нічого. Просто тиша, порожнеча і бажання сховатися від усього світу.

Так я і роблю вже багато років. Іноді навіть від родини. Ніби намагаюся залишити цей день собі й прожити його наодинці з собою.

Мені не надто важливі привітання. Мені важливі дії. Турбота. Подарунки від близьких. Те, що людина зробила не тому, що «треба», а тому, що хотіла.

Я не люблю гучних компаній і пишних свят. Але й провести день удома з тарілкою гречки — теж не моя історія.

За свої 34 я зрозуміла одну важливу річ: я єдина людина, яка може по-справжньому любити себе, піклуватися про себе, підтримувати себе і надихати себе. Я єдина доросла, якій під силу змінити життя Марини.

Сьогодні мені 34.

І цей день я проводжу саме так, як планувала. Так, я люблю планувати. Сюрпризи й «ми подумали, що так буде краще» рідко мені підходять. Хіба що коли сюрприз влаштовую собі сама.

Я нарешті опанувала навичку не чекати дій від інших, не шукати собі «дорослого», а самій стати ним. Тією, що купить собі торт. Подарує машинку для шиття. Почне нову справу. І зробить своє життя кращим.

У свої 3

Всі твої невдачі – це і є твій успіх.

Я вчусь усе своє життя.
Останні 19 років особливо.
Курси, навчання, практика, помилки, знову навчання.
Не тому, що «ще недостатньо».
А тому, що мені важливо розуміти людину і тіло глибше.

Я двічі була переселенкою.
І, здається, понад 50 разів збирала своє життя в сумки, коробки й пакети, щоб знову почати в іншому місці.
Інше місто. Інші стіни. Інші маршрути.
Нове «як вижити тут тепер».

І знаєте що?
Навіть зараз я не завжди впевнена, що йду правильно.
Іноді це схоже на топографічний кретинізм у житті:
ніби бачиш карту, бачиш напрямок, але нічого не розумієш.
А в найважливіший момент ще й перестає працювати навігація.

Кожного місяця я сумніваюсь.
У собі.
У виборі.
У напрямку.
У тому, чи вистачить сил.

Але, мабуть, дорослість – це не коли ти перестаєш боятись.
А коли продовжуєш рухатись навіть зі страхом.

Я не порівнюю себе з іншими.
Бо я не жила їх життя.
Не йшла їх дорогами.
Не носила їх втрат.
Не платила їх ціну за їх успіх.

У мене свої синці.
Свої збиті коліна.
Свої ночі, коли треба було зібрати себе буквально по частинах.

І я давно навчилась не чекати, що хтось прийде й зробить життя легшим.
Не навчилась тільки одному – бути до себе поблажливою.
Бо засуджувати себе я вмі

Жоден пацієнт не постраждав. #реабілітація #лікарка

Історія знайшла свій час #життя

Немає можливості оплатити масаж або фізичну терапію?
Я відкрита до обміну.

Що може бути цінним для мене:
– фото / відео (зйомка процесу, особистий контент)
– навчання вашому скілу (плівка, гончарство тощо)
– вироби ручної роботи (срібло, картини, в’язання)
– крафтові продукти або послуги
– нестандартний досвід / навички

Формат: чесний обмін цінністю.
Не все вимірюється грошима.

Напишіть у дірект – обговоримо.

Деякі люди щиро не розуміють проявів своєї токсичності – а потім дивуються, коли ти називаєш речі своїми іменами.

Сьогодні про одну дуже поширену штуку, яку багато хто навіть не помічає.

Ми часто думаємо, що просто «щось сказали». Поділилися враженням. Нічого такого. Але по факту – переклали свої думки, свої оцінки, свій настрій на іншу людину. Без запиту. Без дозволу. Без усвідомлення.

Людина собі жила. Йшла. Була в своєму процесі.
І тут з’являється хтось – майже як «рятівник правди» – і починає:

– «Ой, привіт, ти сьогодні така зосереджена, аж зла»
– «У тебе така дитяча зачіска»

І ти стоїш і думаєш: а навіщо мені ця інформація?

Бо справа не в словах.
Справа в посилі.

Це не турбота.
Це не інтерес.
Це – оцінка, замаскована під щось нормальне.

І в реальному житті ти, звісно, не кажеш «навіщо мені це».
Ти зупиняєшся. І або проковтуєш, або починаєш сумніватися в собі.

А можна інакше.

Можна спитати:
– «Ти це кажеш щоб що?»
– «Який сенс цього коментаря?»

І дуже часто в цей момент людина сама губиться. Бо вона не думала. Вона просто «сказала».

Токсичність – це не завжди агресія чи грубість.
Іноді вона дуже акуратна. Майже «дружня».
Завуальована під турботу, щирість, «я ж просто кажу як є».

Але якщо після взаємодії тобі не ок – це вже сигнал.

І важливий момент, який не всім подобається:
ми всі іноді так робимо.

Я теж ловила себе на цьому.
І чесно – перевиховувала себе.

Вчилась не коментувати те, про що мене не питали.
Вчилась залишати свої оцінки при собі.
Вчилась поважати чужий простір – не тільки фізичний, а й психологічний.

Бо дорослість – це не тільки про «говорити правду».
Це ще й про розуміти:
чи потрібна ця правда іншій людині.

Перед тим як щось сказати – іноді достатньо однієї паузи і простого питання до себе:
«Я це зараз для людини чи для себе?» #думки #свійдок

Про можливість жити

Ми так звикли до зручностей і благ, що перестали помічати момент, у якому живемо. Наче життя це щось, що почнеться потім, коли стане легше, коли зміниться робота, коли з’явиться більше грошей, тиші та часу.

Багато хто прокидається зранку з важкою думкою знову вставати, знову йти на цю роботу, знову бачити тих самих людей, їхати тією ж дорогою, сідати в ту саму машину, яку давно хочеться замінити.

Після роботи приходить втома, побут, діти, які шумлять, не слухаються і потребують уваги саме тоді, коли її найменше. Увечері кілька сторінок книги і сон поруч із партнером. З’являється відчуття, що все це не про радість, а про обов’язок.

Але є й інша сторона цієї ж реальності.

Я прокидаюся і можу встати. Я йду на роботу, бо вона в мене є. Я маю тіло, яке несе мене вперед. Я можу говорити, чути і відповідати.

Моя машина може бути старою або її може не бути зовсім. Але в мене є життя і час у ньому щось змінити. Повільно, неідеально, по-справжньому.

Я можу купувати їжу. Я можу їсти. Я можу не думати щодня, чи буде завтра хліб.

У мене є діти. Я бачу, як вони ростуть. Я чую їхній сміх і крики. І якщо вони дозволяють собі бути неслухняними поруч зі мною, значить, вони почуваються в безпеці.

Я можу читати книги. Я можу купувати книги. Я можу думати, сумніватися і переосмислювати.

Я маю те, що сьогодні не є даністю для тисяч людей. Я можу засинати і прокидатися поруч із коханою людиною. Обіймати, сваритися, миритися і бути живими разом.

Можливо, одна з найважливіших здібностей людини це не спотворювати реальність. Не знецінювати її через втому. Не плутати «мені важко» з «у мене нічого немає».

Ми часто говоримо «у мене немає можливостей», коли насправді маємо на увазі «я перестав їх помічати».

Бо можливості не завжди виглядають як щастя. Часто вони виглядають як буденність, відповідальність і життя, яке відбувається прямо зараз.

Тож, можливо, питання не в тому, чого вам сьогодні бракує, а в тому, що у вашому житті вже є і стало настільки звичним, що ви перестали це бачити.

А що сьогодні є можливістю у вас?
#думки #усвідомленість #життя