Психотерапевт Майя Савочкина

«Ви втратили 79 кг», — каже годинник-трекер.
А на зображенні — ведмідь, який цю втрату доїдає.
⠀
Сьогодні побачила цей мем в інеті, і начебто повинно бути смішно, але мені зовсім не смішно.
⠀
Бо в своєму кабінеті я часто зустрічаю цей образ. Не буквально, звісно.
⠀
Бо дівчатка кажуть:
⠀
«Мені здається, я величезна.
Я відчуваю, як тіло тисне на мене зсередини.
Я не бачу себе — тільки частини.
І вони всі неправильні.»
⠀
І ось тут — Ведмідь.
⠀
Він не просто Ведмідь, це голос внутрішнього Критика, який каже: «Ти недостатньо красива, недостатньо худа…»
⠀
Цей Ведмідь — ще й вона. ⠀

Дисморфофобія.
⠀
Та, що з’являється, коли дзеркало не дає доброго та реального зворотного зв’язку.
Коли фото викликає паніку та відразу. Коли тіло — не “Я”, а ворог, якого треба переробити, змінити.
⠀
Це складна, невидима штука.
І часто вона ховається там, де ззовні — все, начебто, ідеально.
⠀
⠀
І я не намагаюся зараз нічого пояснити.
Це не лекція. І не порада.
Це просто те, що я бачу.
⠀
Підлітки дуже стараються. Часто — мовчки.
⠀
А ведмідь тим часом росте. Живе в щоках, у животі, в стегнах, в дзеркалі, в коментарях.
⠀
І найстрашніше — це навіть не сам образ, а те, що він завжди голодний.
⠀
Йому завжди мало. Навіть якщо мінус 79. Навіть якщо всі вже сказали «молодець» і «досить», а йому мало й недостатньо.
⠀
Іноді, щоб його помітити, треба перестати слухати те, що “все нормально”.⠀НЕнормально! Там немає дна!
⠀
Без висновків. Просто роздуми з кабінету.

Обіймаю, ваша Я
❤️🤗

Одужання — це не пряма дорога
(шкода, бо пряма дорога з гарним покриттям — звучить як мрія)

Чим довше я працюю з підлітками, які борються з РХП, депресією чи селфхармом, тим більше переконуюсь: одужання виглядає не як рівненька стежка, а як той маршрут у Карпатах, коли здається що ти вже прийшов на вершину, а це просто черговий пагорб. А потім дощ. І слизько. І….. шкарпетки мокрі. І хтось каже: “А може, ну його?”
Але кудись ідемо. Місцями з матюками, але й з жартами, теплим чаєм і часом навіть з красивим видом.

Батьки часто приходять з таким тихим (а іноді дуже гучним) відчаєм:
— Ми вже думали, що краще. А тут знову закрилася в кімнаті, нічого не їсть, каже, що всі задовбали… Це що, назад?

Та ні. Це просто… процес.
Процес із зупинками, пробуксовками і, буває, з несподіваними “рецидивами обіймашок”, як я це називаю.

Підлітки часто кажуть, що останнім часом ніби трохи краще, але потім — бах, і знову все по колу.
І я тоді обережно питаю: «А якби це не було “знову все по колу”, а просто — спіраль? Де кожне повернення трохи інше, з новим досвідом?»

І саме так ми разом збираємо в скриньку досвіду нові знання про себе, і про світ. Бо навіть те, що людина вже помічає — що “бах” відбувся — це вже точно, не з того ж місця.

А ще я точно знаю, що одужання не виглядає як “раптом стало добре і назавжди”.
Скоріше воно виглядає як:
- сьогодні вперше захотілося подивитись щось легке, а не зникнути,
- вперше сказала мамі, що злюсь, але не кричала,
- дозволила собі піцу і не зіпсувала собі весь день через це,
- вперше попросила в мами пробачення, що різко висловилась,
- вперше попросила допомоги відволіктись від думок, а не пішла у зрив,
- а мама моя така собі, нормальні жінка, не кончєна )))

Так, це не “головна перемога”, але хочу сказати, у кабінеті саме з таких дрібниць і складається шлях до одужання.
Іноді з жартами. Іноді зі сльозами. А іноді просто з глибоким зітханням і фразою:
— Я задовбалася, але, схоже, я зможу.

Усі ми трохи задовбались, якщо чесно.
Але навіть у такому стані можна будувати щось повільне, неідеальне, з паузами. Але своє, живе і справжнє.

Обіймаю, ваша Я
❤️🤗

Коли хочеться бути ідеальним. В усьому. Завжди.
Без права на помилку, без права на слабкість.
Ти вимагаєш від себе більшого, ще більшого, ще трохи – і буде ідеально.
Але чи воно буде?

Ти піднімаєшся на вершини, яких інші навіть не бачать. Ти робиш свою справу бездоганно, бо «досить добре» – це не для тебе. Ти прагнеш досконалості, і це твоя суперсила.

Але якою ціною?

Чи ти помічаєш, як важкість цього тягаря тисне тобі на плечі?
Як навіть після перемоги твій Критик шепоче: «Можна було краще»?
Чи ти відчуваєш, як твій страх помилки паралізує тебе?
Як ти відкладаєш мрії, бо ще недостатньо хороший, недостатньо розумний, недостатньо худий, недостатньо красивий?
Як кожен недолік стає приводом для самопокарання?

Перфекціонізм обіцяє любов, визнання, успіх.
Але натомість він краде спокій, викрадає радість, знищує віру в себе.
Він перетворює тебе на в’язня власних високих стандартів.

А якщо помилка – це не провал, а можливість навчитись?
А якщо тебе можна любити не за досягнення, а просто за те, ким ти є?
А якщо «достатньо добре» – це теж прекрасно?

Ти не робот.
Ти не алгоритм.
Ти – жива людина.
Твої недосконалості роблять тебе справжнім.
Твої помилки роблять тебе мудрішим.
Твоя свобода починається там, де ти дозволяєш собі бути собою.

А якщо дозволити собі дихати, дозволити собі бути?
Бо ти вже є, і цього вже достатньо.

🤗обіймаю.

Розгубленість — це те тонке, невидиме відчуття, яке може накрити раптово. Наче стоїш посеред густого туману і не бачиш ні дороги вперед, ні того місця, де ти щойно був. Зникає впевненість у собі, звичні орієнтири стають нечіткими, а всередині росте тривожне запитання: «Що робити далі?»

Цей стан знайомий багатьом. Він може прийти після невдачі, великого життєвого вибору або навіть без видимих причин. І це нормально. Бо розгубленість — це не слабкість. Це частина процесу зростання. Вона говорить про те, що ви стикаєтеся з новим, невідомим.

Що ж робити, коли відчуття розгубленості заполоняє простір навколо?
Перш за все — зупинитися, щоб дозволити собі відчути це до кінця, без боротьби і самокритики. І бажано усвідомити: ми не зобов’язані одразу мати відповіді на всі питання. Деколи пауза — це не поразка, а перший крок до ясності.

Далі спробувати розділити хаос на частини. Що вас турбує найбільше прямо зараз? Чи справді всі проблеми невирішувані, чи, можливо, деякі можна залишити на потім?

Вміння звертатися по підтримку, Поговорити із другом, близькою людиною або навіть просто записати свої думки на папір. Часто саме слова, сказані чи написані, допомагають структурувати внутрішній безлад.

І важливо пам’ятати: розгубленість завжди тимчасова. Вона не означає, що ви втратили себе. Навпаки, це шанс побачити нові шляхи. Життя часто підштовхує нас змінювати напрямок саме тоді, коли здається, що всі двері зачинилися.

Довіряйте собі. Після туману завжди приходить ясність❣️
🤗

“Що про мене подумають інші?” — це питання, яке мов тінь переслідує багатьох із нас. Воно з’являється перед важливими рішеннями, коли хочеться висловити свою думку або зробити щось, що не вписується в звичні рамки. І часто ця тінь змушує нас відступити. Ми вибираємо мовчання, бездіяльність, підлаштовуємося під чужі очікування, лише б уникнути критичних поглядів чи осудливих слів.

Чому ми так боїмося? Бо глибоко всередині є потреба бути прийнятими й зрозумілими. Бути частиною соціуму — це природно, це наш базовий інстинкт. Але інколи цей інстинкт перетворюється на ланцюг, який сковує свободу.

Страх осудження часто говорить про те, що ми самі надто суворі до себе. Ми настільки звикли оцінювати кожну свою дію через уявні “чи правильно?”, що стаємо головними суддями власного життя. Ми засуджуємо себе ще до того, як хтось взагалі встиг щось сказати.

А якщо задуматися: чи дійсно всі навколо вас так пильно спостерігають і оцінюють кожен крок? Більшість людей зайняті власними турботами, власними страхами й комплексами. Їм часто просто байдуже. І навіть якщо хтось вас засудить — це лише відображення його власних проблем і обмежень, а не вашої цінності.

А якщо ризикнути і дати собі право бути собою? Помилятися, діяти незручно, говорити те, що відчуваємо. Кожен раз, коли ми обираєтемо чесність із собою замість страху перед чужою думкою, я думаю, ми стаємо ближче до справжньої свободи.

І я помітила, що ті люди, які живуть без страху осуду, не більше щасливих чи правильних — вони просто обрали любити себе сильніше, ніж боятися чужих слів. Бо Життя — це простір для ризиків, помилок і відкриттів. У кожному сміливому рішенні, кожній спробі бути собою є сила. Так, вас можуть засудити. Але знаєте, що ще станеться? Ви відчуєте свободу.

Адже ми не прийшли в цей світ, щоб подобатися всім. Ми прийшли, щоб бути собою. І це вже достатньо.

Чи бувало так, що ви погоджуєтеся допомогти комусь, коли сил уже зовсім немає?
Або посміхаєтесь, хоча всередині хочеться кричати?
Чи казали собі: «Я не заслуговую кращого»?

Знаєте, що відбувається в ці моменти? Ви віддаєте себе без залишку, забуваючи про головну людину у своєму житті — про себе.

Повага до себе — це коли ви кажете «так» тільки тоді, коли справді цього хочете.
Коли ви дозволяєте собі відпочити без відчуття провини.
Коли перестаєте терпіти те, що болить.

Уявіть, як би змінилося ваше життя, якби ви навчилися обирати себе? Якби кожен день починався з думки:
«Я достатньо хороший уже просто тому, що я є».

Так, спочатку це може бути незручно, лячно… Але повірте:
Щоразу, коли ви говорите «ні» тому, що знецінює вас, ви говорите «так» собі.

Поважати себе — це не егоїзм. Це найкращий подарунок, який ви можете собі зробити.
Тож зробіть цей крок вже сьогодні.

Обирайте себе. Завжди.❤️

Папа в глазах мальчика — воплощение всех главных мужских достоинств.

Именно образ отца воспитывает в сыне надежность, терпеливость и силу воли.

С раннего детства мальчик копирует привычки родителя — сначала неуклюже, а позже уже осознанно.

Роль отца в воспитании сына выражается в следующем:

• Образ для подражания. Мальчик смотрит, как отец ведет себя в быту и действует аналогично. Таким образом, воспитание маленького мужчины заключается в создании для него правильного примера. Не имеет смысла что-то запрещать малышу; если папа это делает — ребенок обязательно скопирует привычки родителя. Именно поэтому мужчине так важно следить за своим поведением в семейном кругу.

• Выстраивание иерархии. Благодаря роли отца ребенок понимает, что значит авторитет. Это помогает мальчику в будущем выстраивать адекватные отношения в цепочке «начальник-подчиненный», успешно продвигаясь по служебной лестнице.

• Лучший друг. С папой сын понимает суть дружеских отношений. Это помогает ребенку постичь роль мужского пола в социуме. Правильное воспитание в подобном примере — основа для выстраивания общественных связей.

• Модель межличностных отношений. То, как папа относится к маме, навсегда формирует в ребенке умение находить общий язык с противоположным полом. Безусловно, роль отца в воспитании сына важна для успешной личной жизни ребенка в будущем. Если отношения родителей строятся на любви и взаимоуважении — велика вероятность, что их мальчик тоже найдет семейное счастье.