Berezhanskiy.info

Кому дуже треба - того ніщо не зупинить )

Провів семінар по основам кінезіології та опрацюванню наслідків контузії.
Хай знання допомагають в роботі!

ТОКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ АВАТАРІВ В СОЦМЕРЕЖАХ
Спілкування у соцмережах – це зручно (багато співбесідників, доступ 24/7 й т.д.). Але це отруює та потроху краде вітаміни спілкування, без яких людина чахне.

Найнебезпечніше, на мій погляд, у соцмережах (раніше в телебаченні, потім у мережі інтернет) – це поломка орієнтирів масштабу існування, спотворення сприйняття.
Успішний успіх та світ супер-людей.
Зараз поясню.

Мільйони років розвитку людства (або десятки тисяч років після створення Богом)… не було такої опції як бути поміним на весь світ (промовляти для мільйонів), бути супер-блогером. Уся віртуальність (без якої ми не уявляємо своє життя) - це всього лише декілька поколінь. Тобто, ні тіло ні психіка Homo Sapiens до цього не встигли адаптуватися, а, значить, працюють у позаштатному режимі.

Немає механізмів у мозку, які дозволили би відрізнити віртуальність від реальності. Розум плутає одне з одним. Розривається зв’язок розуму, тіла та емоцій. На виході маємо депресивні стани, тривожність, панічні атаки, втрату смислів та небажання жити та купу іншого (у кожного своє).

Ну не було такого, що поруч із собою бачиш людину, яка в мільйон разів багатша за тебе. У сто разів успішніше. Або вдесятеро сильніше. Або в двадцять разів краще копає город або полює на дичину в лісі. Різниця була, звісно. Але вона була - в принципі і на практиці - переборна власними стараннями. Можна було вкласти рік-другий зусиль і якщо не стати врівень, то наблизитися.

І, головне, ці люди були у сфері доступності. Буквально поряд фізично. У них можна було вчитися. Або хоча б щось нишком копіювати.
Звичайно, були ще Боги, Герої зі сказань, легенд, казок та іншого епосу... Але вони були «десь там» і не нависали постійно над психікою по типу «подивись, як люди можуть і роблять… ось як треба… а що ти можеш?».

Продовження в коментарях

ПРОСТІ ПРОЦЕСИ РЯТУЮТЬ
Якщо вірити антропологам (а я в цьому їм вірю), то природа нас проектувала робити прості речі: добувати і готувати їжу, годувати один одного, проявлятися в контакті через тактильність (погладити, доторкнутися, обійняти), щось майструвати своїми руками (проявляти комбінаторику та творчість)… Тобто, змінювати реальність своєю працею (збудувати будинок, прибрати в квартирі, палити вогонь, обробляти каменем дерев’яну палицю).
Все це про прості, зрозумілі, відчутні дії, які дають помітний, очевидний та, здебільшого, швидкий результат (було одне, а стало інше) ось прямо «тут і зараз».

Інший прояв нашої простоти – соціальна взаємодії. Для психіки природньо спілкуватися з декількома десятками (давно й добре) знайомих людей. Коли незнайомих людей навколо десятки, та й щоденно потрібно взаємодіяти з ними – це викликає стрес (на якомусь глибинному рівні). Це не критично допоки є надлишок ресурсу. Але коли сил вже немає – ну… ви можете подивитися навколо чи в дзеркало й відслідкувати реакцію виснаженої психіки на незнайомих людей. Немає нічого дивного в намаганні психіки обмежити спілкування тільки вузьким колом друзів та близьких.
Тож життєво необхідне спілкування з близькими людьми (і добре, коли їх хоча б 5-7… і щодня; і це не домашні вихованці-улюбленці) – віч-на-віч, з тією самою невербаликою, із взаємодією, з дотиками. Тобто спілкування не смислами (яке і віртуально здійсненне), а невербальне.

Тілесний рух, до речі – це ще один прояв простоти. Так, всі вже чули, що мешканці міст надто мало рухаються. І це скорочує життя, провокує хвороби. Це правда. Як і те, що для компенсації потрібна фізкультура (в різних формах та проявах). Тілу та психіці важливі різноманітні сигнали від нервових закінчень, а не одноманітна напруга (аж до болю в спині та шиї) від сидячого способу життя.

ЗМІНИ СВІЙ МАСШТАБ ІСНУВАННЯ
Кожна людина має комфортний масштаб існування. Кількість людей у колі спілкування та «щільність» взаємодії. Досліджена, тобто своя та безпечна територія. Кількість звичних справ/процесів, тобто комфортна рутина (сюди включені і побутові процеси, й робота та творчість). Кількість часу для сну/відпочинку. Прийнятні умови для відновлення (розмір кімнати/печери, розмір ліжка, тепло, свіже повітря, тиша…).
Усі разом (і багато іншого) – це масштаб існування.
Цей масштаб не змінити вольовим зусиллям. Та й не факт, що його взагалі можна якось змінити. Не беруся стверджувати, але в моєму сприйнятті – це щось, що визначається природою людини (генетикою) та вихованням (базовими налаштуваннями, глибинними звичками та досвідом життя, у тому числі травматичним).

Життя не в своєму масштабі завдає страждань. Руйнує. Повільно (або швидко) вбиває.

Візьмуся стверджувати, спираючись на свій досвід роботи з людьми, що переважна більшість із нас живе не в своєму масштабі. Більше того, майже у всіх з нас (сильно!) спотворені уявлення про свої особисті масштаби. Збиті орієнтири. Ми буквально живемо у королівстві кривих дзеркал.
Усвідомити та прийняти свій природний масштаб існування, а потім змінити під нього свій спосіб життя – це, можливо, ключова умова для гармонізації здоров’я, стосунків, відчуття щастя (задоволеності від життя), успіху.

Більшість людей намагаються жити в масштабі, який більше їх природного в десятки разів. Зображають, намагаються, стрибають вище голови… - і незмінно страждають від внутрішньої порожнечі. Багато сил витрачають, щоб не стикатися з цим болем і утримувати свою «мильну бульбашку» великих справ. І це не лише про людей із нарцисичним складом психіки. Адже міраж «успішного успіху» сидить в думках практично кожної людини.

Читайте далі >

ЧОМУ ВІРТУАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ ВИСНАЖУЄ
Я не сильно намагаюся створити світлий образ себе в соцмережах. Більше того, періодично видаю щось із «правди життя». Використовую найзвичайніші фото (за це фото дякую хресній та нейромережі).

Але все-одно, практично у кожної людини є образ мене, який до мене жодного стосунку не має.
І багато хто дивується при близькому знайомстві, а «чому не сходиться уявлення та реальність».
І це я ще міні-блогер (7+ тис підписків у фб, наприклад).

Уявляєте, наскільки спотворене у нас усіх сприйняття тих блогерів (і успішних людей), у яких десятки тисяч, сотні тисяч та мільйони передплатників.

Адже саме вони найбільше помітні у соцмережах. Від них ми споживаємо інформацію. Там – усвідомлено чи (частіше) неусвідомлено – орієнтуємося. З ними порівнюємо свою успішність чи рівень щастя, комфорту. Вони безпосередньо (так виходить) впливають на наше відчуття задоволеності життям. На наше сприйняття себе.
І це у чомусь добре. Але набагато більше – погано.

! З правди життя
Я пишу тексти, в основному, російською (крім книги «ЯК ВІЖИТИ ПІСЛЯ ВІЙНИ», яку написав українською)… а потім перекладаю.
Сам цей текст – лонгрід… він дуже важливий, але я не хочу впихати його в «популярний» формат.
Вимушено довелося розбити на частини. Це перша частина із п’яти (напевно). По суті, невеликий вступ до проблематики питання.

Далі буде (викладу в найближчі декілька днів):
ЗМІНИ СВІЙ МАСШТАБ ІСНУВАННЯ
ПРОСТІ ПРОЦЕСИ ТА ЇХ СИЛА
ТОКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ АВАТАРІВ В СОЦМЕРЕЖАХ
БЛОГЕРСТВО, МАСШТАБУВАННЯ І ДОРОГА В ПЕКЛО

Сьогодні мені під ранок наснився сон. Я рідко запам’ятовую сни. Але цей, хай і без подробиць, запам’ятав і зразу ж записав. Адже разом із ним мене осяяло.
Був у гостях… чи на якомусь заході… багато «драйву»… Але я запам’ятав лише кінцівку історії.
Декілька моїх нових знайомих почали танцювати. І першою почала танцювати гарна жінка.
Мене це чомусь зворушило сильно. Адже вона – і я це знав-бачив – мріяла отак танцювати вже понад десять років після народження дитини. Але тільки трохи тренувалася ... І не танцювала на повну силу своєї пристрасті. Чомусь. Може, не дозволяла собі. Можливо, не траплялися люди, з якими можна було б танцювати історії, композиції, смисли, почуття.
А тут усе збіглося. Не встигла вона почати, як до неї приєдналося ще кілька людей. І це було чудово, зі змістом, надихаюче. Що та як танцювали – на жаль… У пам’яті в мене залишилися лише емоції.
Цей танець став для неї чарівним. Світ змінився. Її життя змінилося. Немов купа деталей, яка була купою сміття - зібралася в машину, на якій можна їздити, куди захочеш. Немов купа пазлів склалася в казковий краєвид.
Під час цього танцю вона «стала собою», розкрилася та «втілилася», переписала свою долю.

І ось тут мене осяяло. Я аж прокинувся. І поки не забув – надиктував на телефон. Осяянням ділюся в коментарі.

Ми втратили здатність планувати своє життя в перспективі декількох місяців. І це один з головних чинників стресу, розпачу та зневіри.

«Що робиш сьогодні?» - на це питання кожен може дати відповідь.
Працюю. Відпочиваю. Нічого… Навіть «нічого» - це відповідь.
І це про «ціль на день».

Через чотири роки великої війни більшість з нас мають тільки такі «на один день» цілі. І це біда. Бо в такому стані непевності, розмитості – втрачається впевненість, життя сповнюється тривоги та втрачає смисли.
Це щось ближче до тваринного виживання.

Так, для більшості людей неможливо планувати на рік чи пару років вперед.
Але дуже важливо мати хоча би по одній цілі на тиждень та на місяць.
Це структурує життя. Це дає вектор. Це точно допоможе в ті дні, коли обставини наче змушують впасти без сил та робити «нічого». Бо якщо дивишся тільки на «цей день», то бачиш сірість, мацаєш відсутність електрики, чуєш загрозливі новини, відчуваєш холод та власне безсилля.
Але якщо маєш привабливу ціль (куди прямую? Чого хочу досягти? Що зробити?) на місяць – це змінює сприйняття. Це змінює все!

Навколо цілі на місяць вже можна структурувати своє життя. Можна робити плани на тиждень. І на кожен день можна планувати декілька кроків (тривалістю хоча би година-дві), які приведуть, зрештою (через місяць), до бажаної цілі.

Ціль не має бути величною. Точно ні.
Щось просте та досяжне про ваші цінності: здоров’я, дім, стосунки, достаток/гроші, творчість…
- Мінус 2 кілограми
- Оновлені шпалери в кімнаті
- Пройдені курси по опрацюванню ПТСР
- Заробити на 5 тис грн більше чи відкласти таку суму на важливу (бажану) річ
- Викинути (віддати) зайві речі та одяг (якими не користуєшся роками)
- Зв’язати 10 пар шкарпеток чи три шарфи
- Влаштувати три побачення для коханої людини
- Пройти дві співбесіди на нову роботу та спланувати свій план підвищення навичок (навчання)
- …

***
© Андрій Бережанський,
тілесно-орієнтований терапевт, кінезіолог,
краніосакральний терапевт,
системний розстановник, автор книг
***

Гінекологія та урологія.
Ще чотири чудових дні навчання вісцеральній остеопатії.

Рік пролетів відтоді як вперше прийшов навчатися до Лілії Ламберт.
Дякую! ❤️
Рекомендую 🙏

Я з такими питаннями (гінекологія та урологія) працюю з точки зору психосоматики та «енергій». Остеопатично тепер, схоже, теж буду (потроху).

Андрій Бережанський,
тілесно-орієнтований терапевт, кінезіолог,
краніосакральний терапевт,
системний розстановник, автор книг

Це «пиз.ець»
Єдина чесна відповідь (зараз та й вже не один рік) на запитання «як ти?» та «як справи?». Для багатьох. Для мене точно.
Але вона не для (просто) знайомих, колег, «широкого загалу».
Вона для близьких та друзів. Коли на кухні за чаєм чи алкоголем трохи стає тепліше на серці та щезає необхідність «триматися», «бути оптимістом» й т.д.

У кожного свій «пиз.едь» (Біль. Стрес. Виснаження). Більший чи менший. Гострий чи хронічний.
Не варто порівнювати. Оцінювати.

Щоб стало легше – слова вже (майже) не допомагають. Помітили? Не хочеться читати. Нудить від новин. Від рілсів. Від будь-якої інформації.
І алкоголь не допомагає.
Для полегшення потрібне щось набагато глибше та давніше за слова.
Дещо, що було задовго до того, як люди навчилися говорити.

Відчуття «своєї людини»… яке виникає від того як чуєш подих, биття серця, відчуваєш запах, тепло рук… якщо є якась синхронність.
Коли разом їсте… дивитеся на вогонь… п’єте… спите.
Просто разом на «одній хвилі».
Слова тут теж є, але вони другорядні. Не за ними вас тягне в такий контакт з самими близькими та друзями.

Цінуйте, якщо такі люди є в житті. Десь недалеко. До кого можна приїхати. Чи кого хочеться запросити в гості.

***
© Андрій Бережанський,
тілесно-орієнтований терапевт, кінезіолог,
краніосакральний терапевт,
системний розстановник, автор книг
***

P.S: Тілесна терапія не замінить відсутність таких людей поруч. Але трохи допоможе, компенсує. Плюс чай та розмови (хто у мене був на сеансах – той знає).

Два дні навчав основам кінезіології.
В куртках, але й любов трохи гріла ))

Хай нові знання додають гармонії й тепла в цьому світі 🙏