Зоя Сероветник

Привіт, мій улюблений 45 день 30 липня. ❤️
Дякую щиро всім та всьому, хто та що трапляються на моєму життєвому шляху, бо я стаю кращою.
Сьогодні мій день проходить у Парижі 🤩, наповнений різноманітними емоціями, вони вирують від самої нижньої точки до самої високої. Я можу цьому тільки радіти.
Якщо я щось відчуваю, значить я живу. І це, напевно, найголовніше.
Живу далі, втілюю в життя свої ідеї, вкладаю свої ресурси, будую майбутне, творю кожен свій прийдешній та майбутній день. ❤️
#деньнародження2025

Подяка та шана тим, хто віддав багато зусиль, здоров'я і навіть життя заради Миру та свободи для всіх нас.
Цим фото і відео майже 2 роки, нарешті я хочу їми поділитися тут.
Вони зроблені в реабілітаційному центрі в Нідерландах де воїнам лікують, а точніше протезують, а комусь навіть врятовують кінцівкі від ампутування після багатьох виснажливих операцій. Саме сюди нас привіз наш волонтер Паул, за якого я розповідала в попередній публікації.
Це саме українські воїни, які потрапили сюди і яких ми час від часу відвідували у реабілітаційному центрі.
На перших фото я пожимаю руку, яку напередодні пожимав президент України Володимир Зеленській. Якій на тот момент приїзжав з візитом до Нідерландів, бо так само в ці дні в Нідерландах вшановують пам'ять всіх загиблих під час Другої світової Війни та празднують закінчення війни та свободу. Президент відвідав солдат, що стало для них великим сюрпризом, і вручив їм іменні годинники на знак подяки. Один з них ви бачите на фото.
А ще я додала відео, яке мене не може залишити байдужою. Назар показує нам якого прогресу він вже набув в використанні нових протезів обох нижніх кінцівок. В минулий раз він показував як він віджимається від полу на одних руках. Я цього не бачила, бо як раз стригла одного з хлопців. Але я боюсь, що я би не витримала спокійно на це дивитися. А сльози показувати не можна, щоб не прийняли їх за жалість. А жалість це точно не про них, бо вони мужні, сильні, сміливі. І тільки підтримку та повагу я їм хочу продемонструвати. Якщо вдасться я виставлю в сторіз посилання на коротеньке відео. Там Назар розповідає про те, як 19 годин він лежав під завалами та намагався відкопати власні зламані ноги і молився вголос, щоб не відчувати болю так щиро, що його чули рятувальники.
https://youtube.com/shorts/MhBUHbDCLVA?si=bnuITCnFS63eKRIq
Пам'ятаємо, свобода небезкоштовна.
Всім Миру ❤️

По дорозі я заспокоювала дітей, щоб вони меньше плакали. І Софія в той момент проявила себе як доросла людина і сказала: "Таїчка, не плач, ми не міняємо сім'ю, ми її збільшуємо". Я також продовжувала дзвонити, відповідати всім на повідомлення, розповідала, заспокоювала, всі були розгублені та збентежені. Наша нідерландська родина вирішила, що дорога далека і краще буде зупинитися на ночівлю в готелі на кордоні з Німеччиною і замовили 2 номери. Для нас був великий чудовий номер. Ми смачно повечеряли, поспали, вранці гарно поснідали і рушили далі. Дякую Польща та поляки, ви залишитись в моїх спогадах як надійний друг, якій готовий підтримати будь якої миті🙏. Ми їхали довго Німеччиною, діти дуже тихо сиділи в авто і відволіклись на іграшки, які їм дали польські волонтери. Вдень ми пообідали в придорожньому макдональдсі і рушили далі. Патрісія і Ерік міняли один одного за рулем. Я дивилася по сторонах, природа змінювала свої ландшафти, появилося багато вітряків і раптово на обочині з'явився знак Nederland. Ближче до нашого села ми з'їхали з траси на провінціальну дорогу і проїхали назкрізь через все село. Нічого подібного я ще ніколи не зустрічала. Геть інша архітектура, школа з травою на даху, дерева підстрижені дивної форми. Все навкруги здається казковим та охайним. 12 березя о 18.00 ми приїхали до дому, на гаражі розвивався Український прапор, які вони купили на наступний день від початку повномасштабної віни та встановали на флагшток. Було ще світло і ми вийшли із машини. Ми вийшли у весну. Тепле повітря, все зелене, квітне, аромат свіжості і відчуття простору. Нас зустріли діти Еріка та Патрісії. Ми зашли в дім, познаомились, потім по черзі нас знаомили з собаками. До цього моменту мої діти жутко боялися собак тепер собаки - їх найкращі друзі. Ми сіли вечеряти за великий дерев'яний стіл посеред дому великою дружньою родиною. Я не можу передати словами всю ту вдячність, яку я відчуваю.🙏
4 дні в дорозі, часом в таких умовах, які я не хочу щоб хтось колись відчув на собі. На кожному етапі я ніби перероджувалася наново. А взагалі в мене відчуття ніби нас Господь взяв в свої долоні і лагідно переніс. Благодарю, Господи. Благодарю кожного на моєму шляху 🙏❤️

Тим часом мої діти стояли неподалік на одному місці, як я їм наказала, чекали і ревіли, поки я шукала інформацію в цьому волонтерському центрі. А потім до них підійшла волонтер та запропанувала чіпси, вони спитали у мене дозволу взяти щось у сторонньої, незнайомої людини. Я дозволила.
І за декілька хвилин ця жінка підішла до мене і спитала, чи хочемо ми поїхати в Нідерланди з родиною, яка хоче допомогти. І тут передімною з'явився Ерік, типовий Нідерландець під 2 метри зростом та добродушним виразом обличчя. В руках він тримав листочок на якому було написано: "Helpen moeder met twee kinderen" (тут мені стали у нагоді шкільні уроки німецької мови). І поруч з ним стояла лагідна Патрісія ❤️. Достатньо було поглянути на них кілька секунд я і зрозуміла, що можу довірити їм своє життя та життя своїх дітей. Все буде добре. Я просто вірю своїй інтуїції, я просто вірю всесвіту, я просто готова була приймати допомогу. І вона прийшла через цих людей. 🙏
Вони показували свій будинок, своїх доньок, розказували, що вони не крадуть людей, що в них демократична країна, що вони щиро хочуть допомогти. І за ради цього вони два дні в дорозі, проїхали назкрізь дві країни, бо просто не можуть спокійно сидіти на своєму дивані вдома і безучасно спостерігати як коїться лихо.
В мене було запитання: "як все узлагодити: пояснити дітям, щоб вони заспокоїлися та сповістити своїх рідних та близьких, що з нами все впорядку?" Я подзвонила чоловіку, розказала, що трапилося і він, надиво без зайвих запитань, одразу зголосився, що це чудовий варіант і треба їхати, бо це чудова країна і все буде добре. Тож ми обмінялись контатами для подальшого зв'язку з влонтером, яка нас познайомила та перекладала з Нідерландської, проводила та посадила в авто. Вона родом з Белорусі та багато років живе у Нідерландах, з перших днів з початку повномосштабної війни вона одразу почала допомогати своїм родичам з України, а потім вони разом допомогали іншим Українцям. Я щиро дякую, Єлена 🙏 за допомогу та підримку.
Тож, ми рушили в готель за нашими речами, та вітдати ключі від номеру своїй директору салона. І я стала дзонити мамі, братам, родичам, щоб вони були за нас спокійні.
О 16.00 ми рушили в Нідерланди🇳

Вранці ми прокинулись, поснідали та швидше поїхали у той волонтерській центр на залізничному вокзалі Кракова, про який накануні ввечорі дізналися. По дорозі ми зустрічали ще українських жінок, розмовляли з ними, щоб дізнатися хоч якусь інформацію, для розуміння куди рухатися далі. Коли ми приїхали у волонтерській центр, то перше, що побачили, стояв чоловік з папірцем в руках з запрошенням їхати у Голландію. Я зупинилася послухати, про що він розповідає. А в голові лунали думки, які я взагалі маю знання та уявлення про цю країну, яка там мова та культура? Де я і де Нідерланди? Піду ка я ще пошукаю інформацію. І я пішла дивитися та дізнаватися, куди рухатися далі, що робити зі своїм життям. Думки, що зараз цілий світ відкритий переді мною і я маю визначитися де моя доля та доля моїх дітей, значно бентежать. Я побачила волонтерку, яка трохи відішла осторонь пункту і запитала в неї, що вона може підказати з приводу документів. Вона відповіла, що треба їхати в посольство і там все вирішувати. Тож я спитала, а що вона може підказати чисто по-людськи. Вона відповіла, що краще їхати чим подалі від Польші, бо вони вже захлинаються від потоку біженців, і показала мені дошку оголошень де люди із різних країн європи залишають свої контакти, щоб допомогти. Я подивилася, озернулася навкруги, послухала про що розповідають. Було немовірне відчуття єднання та вдячності всесвіту і людям за їх людяність🙏.
Потім до мене підішла Польська жінка та запропонувала нам залишитися в неї на кілька днів, поки я щось знайду. Я щиро подякувала і сказала, що зараз нам є де переночувати, бо дали номер на тиждень. А от якщо я нічого не знайду, то чи можна буде до неї звернутися? Вона відповіла: "звичайно!" А потім спитала чи є в нас гроші, чи нам вистачить на життя? Я розгубилася з відповіддю, а вона швидко відкрила свій гаманець і простягнула мені 200 злотих. Я не знаю номінальної цінності цих грошей, але я знаю їх духовну цінність. Ми обидві розплакалися і стали обійматися. Я вдячна тобі Eva 🙏за розуміння, підтримку та за щирість і співчутливість. Я бережу ці гроші, як символ підтримки і бажаю, щоб вони тобі в сто разів більше повернулися.❤️

По дорозі до Кракова ми їхали в дуже гарному та симпатичному потязі. На кожній станції додавались пасажири, і виявилося, що ми можливо зайняли чиїсь місця. Кондуктор сказав, що ми мали купити квитки на вокзалі в кассі або отримаємо штраф. Я намагалась пояснити, що нам ніхто про це не сказав і відправили нас на потяг, і більш до того, в нас не було доступу до касс, бо нас вели коридором зі співробітників таможні. Кондуктор виписав нам квитки. Але через кілька зупинок зайшли люди в якіх теж виявилися квитки на ці місця. Тож ми мусили вийти з купе і знов сіли на підлогу у тамбурі. Можу сказати, що це було принизливо, бо ми не збирались нарушати закон і могли собі дозволити купити ці квитки.
По приїзду до Кракова ми пійшли разом ще з декількома українськими жінками, з якими познайомилися на пероні, узнати де саме знаходиться волонтерський центр прям тут на вокзалі. Людей там було дуже багато, вони стояли, сиділи, лежали на підлозі і це було душероздираюче видовище. Це суцільний біль. Вже було близько 21.00. Нас, нащастя, чекала у готелі моя директор салону. Тож ми сіли у трамвай та поїхали. Я дивилась у навігатор, коли буде наша зупинка. А коли він показав, що ми на місці, двері трамваю вже зачинилися, тому ми вийшли на наступній зупинці. Вона виявилася досить далеко і ми геть змучені пішли блукати темними вулицями. Прямо на перехресті перед нами зупинилося авто, виглянула жінка і спитала куди ми йдемо і чим вона може допомогти. Я показала адресу, вона сказала щоб ми сідали в авто, швидко взяла нашу валізу та пакет, поклала у багажник і поїхала шукати готель. Він виявився не подалеку. Але це було неймовірно приємно отримати о так допомогу. На прощання ми обнялися, розплакалися і вона побажала нам благ. Дякую тобі, незнайома польська жінка ❤️. Ми зайшли в готель і в номері нас чекала моя директор, з цілою торбою смачних та свіжих продуктів. Ірочка 🙏, я безмежно тобі вдячна за твою допомогу та підтримку.
Цей номер був лише для нас. Ми повечеряли, прийняли душ і нарешті лягли спати в чисту та зручну кровать.

Після опівночі ми прибули у Львів. Було гагато людей та волонтерів, які допомогали зорієнтуватися. Я спитала куди йти на подяг (бо це здавалося більш найдійним ніж автобуси чи часні автівки) до Перемишля (Польща) і один чоловік одразу швидко відвів нас і сказав: "Зараз мало людей, заходьте худчіж" і закинув наші сумки у потяг. Потяг був повністю заповнен людьми, дітям довелось сідати на підлогу зверху на сумки, я залишалась стояти поруч. Потяг був старий, брудний та холодний і здавалося б без жодного контрольору чи провідника. О 1 годині ночі потяг відправився, ми проїхали близько години і потяг зупинився, і стояв 2 години, без оголошень чи пояснень знов поїхав. Потім знов зупинився невідомо де, у полі. Вже почало світати, ми вірішили що час сходити до туалету. Молодша донька залишилась з сумками, а я зі старшою пішла в пошуках туалету через вагон, потім ще через один і так далі, просачувались крізь натовп людей і коли дійшли до початку потягу виявилося, що жодного туалету в ньому не має. Люди показали, що всі бажаючі виходять на вулицю, щоб сходити в туалет прямо біля потягу. Ми вимушені були вийти на вулицю..., а потім швидко бігти до нашого вагона, бо потяг міг поїхати у будь який момент. Він простояв ще 3 години, проїхав 20-30 хв і зупинився на станції, де був і туалет і навіть гарячий чай з бутербродами. Але ми не ризикнули виходити, бо невідомо коли він знову поїде, та й їсти і пити треба обережно в таких ситуаціях. Через 2 години потяг знов рушив. Люди бігали в паниці шукали своїх дітей чи батьків. Менш ніж через годину ми приїхали в Перемишль. Але людей по черзі випускали з потягу, вагон за вагоном. Взагалі було відчуття, що скот везуть. Замість 2-3 годин ми їхали 10. Весь цей час я стояла, а коли здавалося, що сил вже не має, я присаджувалась накорточки, діти намагалися дрімати на сумках... На станції були прикордонні пункти.
Нас ніби під конвоєм проводили по лабірінту, перевірили документи і сказали, що в місті лишатися не можна, можна потягами їхати куди захочете. На перонах були облаштовані волонтерські пункти з допомогою, навіть роздавали телефонні картки, та можна було поїсти та попити, все було неймовірно смачне. Дякую поляки це було душевно.

3 роки тому 9 березня ми поснідали. Чоловік сказава: "А тепер вставайте, складайте сумки і їзжайте, у вас 2 години на сбори". В той день нарешті спрацював зелений коридор з Бучі. Їхати на схід або на південь від Києва не було сенсу. З півночі якраз запеклі бої в Бучі та Гостомелі. На захід в напрямку Житомира був розбитий міст і росіяни розстрілювали майже в притул всіх хто намагався виїхати на своїх автівках. Фото цих подій багато хто бачив. Тож ми вирішили, що краще їхати потягом на захід. Дякую всім хто тоді пропанував свою допомогу і запрошував до себе. Я обрала їхати за кордон до Кракова, там на нас чекала моя директор салону,🙏 в якому я тоді працювала. Перед самим нашим виходом пролунав потужний вибух. Я була на кухні і швидко кинулася до вікна, знаю, цього катигорично робити не можна, але я в той момент думала, що ця інформація мені потрібна. Я побачила, як люди швидко біжуть від нашого будинку. За кілька хвилин роздався ще вибух. Де взрив, було не зрозуміло. Я дивилась не у те вікно, але узнала про це тільки коли ми сіли у потяг.
Ми їхали пустими та сірими вулицями Києва, всюди стояли блок пости. Коли приїхали на вокзал перон вже був майже пустий, а двері потягу відкриті. Потяг виявився Інтерсіті до Львова, перевага в тому що швидкий, але мало місця. Тож люди сиділи в тамбурі на полу біля туалетів. Ми теж сіли, бо вибору не було. Десь о 15.00 ми вирушили. Я методично прокладувала маршрути, яким чином нам виїхати до Польщі. Я списувалася зі знайомими, хто що може підказати. Мій одногрупник пропонував допомогу, залишитися в нього біля Львова. Я щиро тобі дякую, Вовік. Я розуміла, що краще ніде не затримуватися, поки в нас є сили, ми маємо їхати. Весь час у потязі я думала тільки про те, щоб потяг по довгу на станціях не зупинявся, бо в великий потяг набагато легше попасти і вбити одразу велику кількість людей (подібне відбулося у Краматорську). Десь посеред дороги, на станції у потяг швидко забігли люди у формі і вивели на вулицю декількох чоловіків, які неадекватно себе поводили і була підозра, що то провокатори. Таких людей внідряли в суспільство задовго до початку повномасштабної війни, щоб вони знаходили інформацію та здавали локації...

Нещодавно був День Народження чудової співачки Дянієли Заюшкіної солістки гурту , тож це чудовий привіт поділитися своїми відео з концерту.
Одного літнього вечора вона провела у Амстердамі свій благодійний концерт на підтримку Українських захисників.
Тож ми разом з подружкою після роботи вирушили зі своїх сіл за 80 км у столицю. Блукали вулицями та каналами Амстердаму в пошуках тієї адреси, а навігатор постійно змінював нам маршрут. Тож, коли ми нарешті дійшли, то опинилися назовні схожій на звичайний будинок, а всередині незвичайна церква. Ми сіли на останній ряд лавок зі спеціальними подушечками, було так комфортно і перед нами відкривався прекрасний вигляд на красиву церкву. Взагалі відчуття камерності та затишку наповнило нас одразу і доповнилося тим, як Данієлла нам представилася і запропонувала одразу для налагодження дружньої атмосфери заспівати хором народну пісню "Грушечка".
З цього моменту зал був цілком і повністю залучений у процес. Такого відчуття єдності я давно не відччувала і взагалі, було відчуття, що приїхала давня подружка з якою ми не могли наговоритися.
Данієла ділилася своїми роздумами, знахідками нових авторів і цікавих особистостей, а цікавими і часом кумедними ситуаціями, які надихали її створювати свої пісні.
Одним словом, я ще ніколи так багато не сміялася, часом плакала, спілкувалася і співала на концерті.
Було настільки глибоке занурення у духовний світ, здавалося кожна клітинка твого тіла рухатьс у такт.
Я зрозуміла - моя душа прагнула саме цього. І я знала, що саме тут на цьому концерті я зможу її вигуляти. Зал, я думаю поділял мої відчуття, бо всі вставали та стоячі аплодували, піднімали вгору руки та показували свої долоні під час відповідної пісні, і навіть Нідерландці, які сиділи попереду мене не потребували додаткових перекладів. Музика об'єднувала нас.
Дякую щиро, Данієла з цей неповторний день.
Після концерту ми йшли, їхали до дому з повністю розрядженими телефонами без страху, що залишилися без зв'язку (а в Нідерландах це щей гроші, маршрути, проїзд), бо ми були наповненні прекрасним світлом та радістю. #концерт #Амстердам

1000 днів повномасштабної війни
10 років втрат та зневіри
Скітання землею, пошук свого місця, поневіряння, страх, біль, розпач.
Мої діти не знають що таке рідний дім. І для них це стає нормою життя. А мені страшно коли думаю, що я вже ніколи в житті не побачу свій рідний дім, я взагалі не знаю чи щось від нього залишиться коли скінчиться ця війна.
Часом здається, що просто опускаються руки, через те що, щоб я не робила, як би я не старалася - все розрушається, я все водночас втрачаю, що так старанно створювала і вкаладала всю свою душу, і я знов лише з двома дітьми та документами у всесвіті, де мені треба вижити.
Знаю, треба бути сильною, так всі завжди кажуть, але сьогодні я хочу погорювати. Просто прийняти цю реальність, і не ховатися за браваду, знецінючи цим той жах, якій відбувається.
Погорювати за всіх тих, хто поклав своє життя, і хто жертвує своє здоров'я заради свободи всіх нас. Погорювати за всіх тих, хто лишився свої домівок і всього нажитого майна. Погорювати за всіх тих, хто в жахливих страшних умовах війни продовжує своє життя і намагається все налагодити. Погорювати за свою Україну, за ті втрати що вона несе своми людськими, природніми, економічними, політичними ресурсами.
Хто хоче, може приєднатися до мене, погорюємо сьогодні разом.
Сьогодні я просто хочу погорювати, дозволити собі поридати і пережити всі ці емоції, які я блокую всі ці роки через те, що треба бути сильною, зібраною, цілеспрямованою, розумною та впевненою (бо за мною є багато життєвого досвіду, яким я обов'язково скористуюся) і не можна здаватися поки життя триває.

Якщо ти жив, значить на то є воля Божа.

#1000дніввійни #10роківвійни #війна

Що я згадую, коли думаю про маму. Згадую, як кожного дня о 6 ранку вмикалося національне радіо і лунали пісні, театр біля мікрафона, новини, і багато всього, а ми збиралися кожен по своїх справах. Згадую багато квітів на підвіконні, які саджала мама і навіть лимонне дерево у великому горшику, яке всіх дивувало своїм запахом.
А коли я сиділа за своїм письмовим столом перед вікном і вчила уроки, то переді мною у полісаднику квітнули всіми барвами квіти, які саджала мама і чорнобривці теж. А ще я завжди просила і мама грала мені на піаніно свої улюблені пісні, а я слухала із-за доволенням.
А ще пригадую, як у мами обгорали обличчя і руки під час аварій на заводі, де вона працювала енергетиком і лагодила великі трансформатори для безперебійного робочого процесу по виготовленню сажі. Пригадую, як доводилось вставати раніше і робити мамі перев'яку рук, обробляти рани і поспішати на екзамен в школу.
А ще пригадую, що в цей день в нашому домі було завжди багато гостей, тепло, затишно, дуже смачно і весело з іграми, музикою і танцями. І завжди гості просили, щоб мама щось зіграла на піаніно і всі дружно підспівували.
З ювілеєм мамуля 💕 Люблю тебе 💖
Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю
Та й навчила веснянки співати
Про надію квітучу свою

Як на ті чорнобривці погляну
Бачу матір стареньку
Бачу руки твої моя мамо
Твою ласку я чую рідненька

Я розлуки та зустрічі знаю
Бачила у чужій стороні
Чорнобривці із рідного краю
Що насіяла ти навесні

Прилітають до нашого поля
Із далеких країв журавлі
Розцвітають і квіти, і доля
На моїй українській землі
❤️