Magik hair

ЗАЧІСКИ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Стародавнє місто Рим ( Рома) виникло на початку VI століття до нової ери. Римляни вважають датою заснування 753 рік до нової ери. Спочатку це було невеличке містечко, але дуже швидко воно почало перетворюватись на велике місто. Коренні жителі називали себе патриціями від латинського
" патер" -- батько. Населення Риму збільшувалось за рахунок рабів, яких постійно пригоняли із завойовницьких походів. Добу стародавнього Риму поділяють на два періоди -- Римська республіка та Римська імперія.
Римляни були народом войовничим, вони безжально грабували країни, на які нападали. Але й переймали культурний досвід тих країн.
Дуже великий внесок в культурний розвиток і в розвиток перукарського мистецтва стародавнього Риму зробила стародавня Греція.
Перукарське мистецтво у стародавньому Римі мало велике значення, як і в стародавній Греції.
Римські жінки від природи мали темне волосся і по законам стародавнього Риму не мали права змінювати колір волосся. В основі жіночих зачісок були різноманітні пучки. З розвитком зв'язків з іншими країнами в моду входили єгипетські або грецькі мотиви в зачісках. Від єгипетських зачісок була успадкована геометричність, а від грецьких -- вузол та плетіння з волосся. Спочатку форми зачісок були приблизно однаковими для всіх верств населення. Але згодом, з розвитком римського суспільства, зачіски також стали ознакою того класу, до якого належав мешканець стародавнього Риму.
Magik hair
Далі буде...
Ілюстрації з мережі Інтернет.

Стародавні ножиці. Археологічна знахідка XII - XIV століття. Галицька Русь. З фондів музею історії міста Галич.
Далі буде...
Фото: Magik hair.

Стародавні гребінці для розчісування волосся. Археологічна знахідка. XII-XIV
століття, Галицька Русь. З фондів музею історії міста Галич.
Далі буде...
Фото: Magik hair

КОСМЕТИКА В СТАРОДАВНІЙ ЯПОНІЇ

Косметикою в стародавній Японії користувались як жінки, так і чоловіки. Косметичні засоби виготовляли виключно з натуральної сировини ( рис, сафлор, білила). Тенденцією тих часів було білосніжне обличчя, чорні акцентні брови; губи вкривали червоною або зеленою помадою.
Догляд за шкірою обличчя включав користування рисовою водою, оліями та різноманітними масками для обличчя.
Шкіра обличчя мала бути дуже білою, це було символом високого соціального статусу. Для цього використовували пудру з рису, пізніше білила, щоб зробити обличчя, шию та спину максимально білими. Аристократки та гейші фарбували зуби в чорний колір ( охаґуро) -- це був знак краси, зрілості, високого соціального положення.
Помаду для губ виготовляли з пелюсток сафлору ( беньї). Цією помадою фарбували губи, брови, очі.
Для укладання волосся використовували бінцуке ( воск). Мили волосся рисовою водою.
Природні брови збривали та
замість них фарбували чорною тушшю округлі високо підняті плямки. Таким чином імітували дитячо-здивований вираз обличчя.
Етикет імператорського двору зобов'язував як придворних жінок, так і чоловіків з'являтись при дворі з набіленим обличчям, яскраво нафарбованими губами, та підведеними очами та бровами. Звісно, такий макіяж перетворював обличчя на маску. Але ж , мода є мода!
Сучасна японська косметика багато чого запозичила зі стародавніх часів для створення косметики найвищої якості.
Далі буде...
Magik hair.

Ілюстрації з мережі інтернет , з відкритих джерел.

Браво! Шикарна жінка!..

У 84 роки вона отримала дзвінок, який перевернув усе життя.

Айріс Апфель десятиліттями жила без гучної слави. Разом із чоловіком Карлом вона керувала текстильною компанією Old World Weavers і працювала з інтер’єрами для найпрестижніших будівель США — включно з Білим домом за дев’яти президентів.
Але її справжній витвір мистецтва ніколи не був бізнесом.
Він висів у її шафі.

Айріс народилася у 1921 році в Квінзі, між двома світами: батько торгував склом і дзеркалами, мати мала модний бутик. Ще дитиною вона за п’ять центів їздила метро до Манхеттена, нишпорила по секонд-хендах і антикварних крамницях, збираючи речі, які «говорили» з нею.

Вона не припиняла цього ніколи.

Подорожуючи світом у пошуках рідкісних тканин, Айріс купувала те, повз що інші проходили байдуже: племінні прикраси з Північної Африки, вінтаж із паризьких блошиних ринків, біжутерію за кілька доларів поруч із речами за тисячі. Вона поєднувала все це без вибачень — нашаровувала намиста, доки вони не ставали скульптурами на її маленькій постаті.

Вона носила жакети Dior із дріб’язком із дешевих магазинів. Свідомо поєднувала «несумісні» кольори, бо саме конфлікт був ідеєю. Кожен образ порушував правила й говорив одне: стиль неможливо купити. Його можна лише вигадати.

Модна індустрія не звертала уваги. Айріс просто жила так, як відчувала.

А потім зателефонував Метрополітен-музей.

Куратор почув, що в Нью-Йорку живе жінка з однією з найунікальніших колекцій аксесуарів у країні. Коли інша виставка зірвалася, він прийшов подивитися на її гардероб — і був приголомшений. Кімнати, повні історії моди. Кожна річ — з оком художника.

Музей попросив зробити виставку з її особистого одягу.

Айріс було 84.

Виставка Rara Avis стала сенсацією. Жінка з величезними чорними окулярами, білим волоссям і червоною помадою раптом опинилася всюди. Вона стала першою живою людиною — не дизайнеркою — чиї образи виставили в Метрополітен-музеї.

Її не знали, як класифікувати. Вісімдесятирічна жінка привертала більше уваги, ніж моделі на десятки років молодші. Вона не просила дозволу. Не шукала схвалення. Вона просто шістдесят років одягалася з абсолютною свободою — і світ нарешті наздогнав її.

Айріс казала просто: моду можна купити. Стиль — ні. Стиль потребує оригінальності й сміливості. Він у ДНК.

Про «класичну красу» вона не переймалася. Вона чесно казала, що ніколи не була й не буде «красунею». Але їй це було байдуже — бо в неї було дещо краще. У неї був стиль.

Її філософія вкладалася у чотири слова: more is more.
Вона нашаровувала браслети так, що руки ледь піднімалися. Текстури, кольори, пір’я — усе мало б перевантажити, але замість цього випромінювало силу. Її улюблена фраза стала біо в Instagram: More is more and less is a bore.

Слава прийшла пізно — і не зупинилася. Документальний фільм у 93. Контракт із модельною агенцією у 97. Співпраці з брендами після ста. Майже три мільйони підписників у соцмережах.

Вона працювала до кінця. Називала пенсію гіршою за смерть. На запитання у 100 років, що ще можна робити, відповідала просто: вона не грає в гольф і не грає в бридж. Вона любить працювати.

Айріс і Карл були разом 67 років. Дітей не мали — їхнє життя складалося з подорожей і роботи, і Айріс не хотіла, щоб дітей виховували інші. Замість цього вона вплинула на мільйони людей, яких ніколи не зустрічала.

Молоді отримали дозвіл бути сміливими. Старші — право не зникати. Усі — перестати вибачатися за те, що займають простір.

Айріс Апфель прожила 102 роки.

Вісімдесят років вона чула, якою «має бути» мода, жінка, старість.
А потім двадцять років доводила протилежне.

Творчість не має терміну придатності.
Краса значно ширша за стандарти.
А найрадикальніший вчинок — не зменшувати себе заради чужого комфорту.

Вона просто стала тим, ким була завжди.
Повністю. Без вибачень. Розкішно собою.

#НіколиНеПізно

Друзі, в мене для вас новорічна новина!
Маю у власності колекцію вінтажних, глибоковінтажних та антикварних жіночих прикрас ( не плутайте з коштовностями!). До початку повномасштабного вторгнення в мене було багато творчих та бізнесових планів, і зокрема на цю колекцію. Хотілось започаткувати невелику експозицію цих прикрас в моєму бьюті-просторі. Але сталось те, що сталось. Вірю в те, що ця експозиція попереду і ви, мої друзі, вже запрошені на її відкриття! А поки що, в якості анонса, буду публікувати на цій сторінці деякі екземпляри колекції. Хочу радувати вас такою красою. Сподіваюсь, що вам сподобається.
Як сказала велика Коко Шанель:
" Той, хто має смак, носить біжутерію. А той, хто не має смаку, змушений носити золото." Тож в будні дні я ношу золото-діаманти, а в святкові дні прикрашаю себе такими старовинними витворами біжутерного мистецтва.
Отже, на мені глибоковінтажні кліпси культового американського бренду жіночих біжутерних прикрас SARAH COVENTRY , 1961 рік.